Велика історія складається з маленьких історій мільйонів українців. 29-річна Тетяна Бугай, яка зараз мешкає в Санде, добре пам’ятає початок повномасштабного російського вторгнення в Україну, 24 лютого 2022 року. Це історія волі, сміливості, віри в себе та в Україну.

Вона згадує 24 лютого і на її очі навертаються сльози. З рідного міста Житомир жінка тікала разом з дворічним сином Тимуром. Родина пройшла непростий шлях, щоб знову відчути життя.

10 років війни і два з них – повномасштабної. 24 лютого 2022 року українці прокинулися від звуків вибухів. Здавалося, що це сон. Однак російські ракети летіли на Україну. Росія хотіла захопити Київ «за три дні». Але все пішло не за російським сценарієм. Україна почала захищатися.

– Ракета впала біля дому

Тетяна Бугай пам'ятає ту ранкову годину, коли свекор зателефонував зі страшною звісткою.

«Діти, почалася війна», – сказав він, і моє серце застукотіло швидше, ніж коли-небудь. Ми, як багато інших українців, не знали, що робити. Ми були в шоці. Війна у 21 столітті – це було за межами усвідомлення. Спочатку ми виїхали із Житомира до села поблизу Києва. Ми думали, що там буде безпечніше. Але там теж було неспокійно», – згадує Тетяна.

Жінка розповідає, що бачила, як літали винищувачі. Так низько, що вона могла розгледіти їхній колір.

"Українські винищувачі були блакитні, російські – чорні. Одного дня за 300 метрів від нашого будинку впала ракета. Ми вдячні Богові, що вона не вибухнула. Тоді ми зрозуміли, що потрібно евакуюватися і рятуватися", – розказує вона.

Спочатку Тетяна із сином Тимуром поїхали до Ужгорода, а потім – далі, до Норвегії. Там працював її чоловік.

Люди з великою душею

Вони перетнули кордон Норвегії наприкінці березня 2022-го. Із собою мали документи, мінімум одягу і дві дитячі іграшки. Тетяна каже, це був крок у невідомість.  

"Перші місяці були найтяжчими. Я відчувала безнадію. Чужа країна, ми не знаємо мови, немає друзів. Мій чоловік Денис приїхав до Норвегії на роботу до війни в Україні, але він не мав власного житла. Тому ми поселилися в норвезькій родині", – розказує Тетяна.  

Прихисток надала родина Хохолм із Санде. З першого дня подружжя Гун та Кнут Відар стало для них і рідними, і друзями.  

"Це люди з великою душею. Вони дуже нам допомогли. Я не очікувала, що може бути така допомога. Інколи мені здавалося, що навіть за тисячі кілометрів від дому, я чую вибухи. Але завдяки цим людям, які про нас піклувалися, стрес вщухав", – каже жінка.

Адаптація

Зміна країни сильно вплинула на маленького Тимура. Він замкнувся в собі.

"Він навіть «мама і тато» не міг сказати. Згодом я знайшла українського логопеда, який допоміг йому. Зараз Тимур добре говорить українською і знає трішки норвезьку", – розповідає мати.

У чужій країні Тетяні довелося пройти через різні страхи. Це була її внутрішня боротьба.

"Спочатку я не сприймала нову реальність. Мене мучили запитання: «Що я тут роблю?», «Для чого мені це потрібно?». Далі наступила стадія звинувачення себе. Внутрішній голос говорив: «Я маю бути в Україні, допомагати своїй країні». Пізніше прийшла депресія – через безсилля та обмежені можливості", – каже вона.  

Потім вона зрозуміла, що навіть в іншій країні можна робити щось важливе – будувати своє життя, взаємодіяти з навколишнім світом, і при цьому залишатися вірною своєму корінню.

God norsk

Норвезька мова теж стала викликом. Тетяні здавалося, що вона ніколи її не вивчить. Однак долала страх і відкривала книжку «God norsk». Перші фрази, які з’явилися в її лексиконі, – «slappe av» та «ikke stress».

"Норвезька здавалася мені дуже важкою. Але потім почалися курси в школі для дорослих. У нас були гарні вчителі. Я їм дякую. Зараз я маю мовну базу. Норвежці кажуть, що згодом норвезька мова має прийти автоматично. Я чекаю на цю зустріч", – посміхається вона.  

Сьогодні вона поліпшує норвезьку на автозаправці в Санде. Там працює пів року три рази на тиждень. Спілкування стало невід'ємною частиною її роботи. Хоч і боїшся – а говорити треба.  

"Я не розуміла, що мені казали клієнти, я була в постійному стресі. Але день за днем я розуміла все більше і більше. Я перестала боятися. Тож це перше правило – не боятися говорити, не боятися перепитувати. Норвежці відкриті і готові нам допомагати у вивченні норвезької", – розказує про власний досвід Тетяна.

Мрія

Ще один крок на шляху до реалізації в Норвегії – власна фірма. Тетяна Бугай – майстер манікюру і вже має постійних клієнтів.

"Я підтвердила кваліфікацію і отримала сертифікат. Це нові перспективи для мене в норвезькій б’юті-сфері", – переконана Тетяна.

А ще вона має мрію – відкрити школу манікюру. Вірить, Всесвіт чує її бажання.

"Це буде школа українського сервісу. Я маю велике бажання розвиватися. Розумію, що маю через це пройти. Це шлях реалізації. Коли є робота, плани та інтерес, я відчуваю себе птахом Феніксом, що відроджується", – зізнається вона.

Вона радить не боятися випробувань і братися за нове. Впевнена, ми самі відповідальні за своє життя.

"Ми не повинні боятися починати «з нуля». Це досвід. Ми самі створюємо свої мрії і своє життя", – розмірковує жінка.

– Дім це не просто стіни

Норвегія дала Тетяні Бугай мирне життя і відкрила перед нею нові можливості. Та навіть з цими благополучними реаліями її серце – вдома. Кожен його стук – це голос України.

"Якщо б мені сказали, що війна закінчилася і можна їхати додому, я б поїхала. Дім це не просто стіни. Це місця, по яких я ходила, це люди, це спогади. Сьогодні у мене та моєї родини є можливість прокидатися під звуки будильника, а не під звуки вибухів. Дякую за це Норвегії. Але моє серце – в Україні", – зізнається Тетяна.

Крізь відстань вона підтримує українських воїнів. У такий спосіб  наближає перемогу України.

"Україна зараз бореться за свою свободу, за свою ідентичність. Ми сильна нація, і ми не скоримося ворогу. Ми стоїмо і знаємо, що за наше завтра треба битись. Коли Україна переможе, я буду радіти і плакати від щастя. Я розкажу про це кожному норвежцю, який зустрінеться на моєму шляху. Слава Україні!" – каже Тетяна Бугай.