Ще два роки тому Олександр Маруженко не знав жодного слова норвезькою. Сьогодні він – студент престижного норвезького університету. Він перетворив стрес на результат і вивчив мову до B2, склав іспит до вишу та довів, що в новій країні реально втілювати мрії.

Це історія не про легку адаптацію. Це історія про внутрішню силу та труднощі, які перетворюються з перешкод на завдання.

У цій історії немає випадковостей. Є мотивація, чіткі цілі, дисципліна та робота, яку 28-річний Олександр Маруженко називає «марафоном без права зійти з дистанції».

– Набагато легше інтегруватися в новій країні, коли ти розумієш, для чого ти це робиш, – переконаний він.

Безпека, рівень життя, комфорт

31 грудня 2022 року російська ракета вдарила поруч з його домом у Києві. Того вечора Олександр Маруженко вийшов вигуляти собаку. Але пішов не тією стежкою, якою зазвичай.

– Я просто не пішов туди, куди ходив завжди. Ми з Амі були на іншому боці вулиці від ракетного прильоту. Інакше нас би вже не було, – згадує Олександр той день.

Це був той момент, коли народилося рішення про виїзд з України. Як і для багатьох українців, воно не далося легко. Але тоді вже було очевидно: це питання безпеки.

Весною 2023-го Олександр разом з дружиною Алею та японською акітою на прізвисько Амі вирушили до Норвегії. Вибір країни не був спонтанним, зізнається він.

– Для нас мали значення екологія, економіка, культура. А ще – повага до особистості. Тут, у Норвегії, як мені здається, тебе тримають на дистанції, але з повагою. Це комфортно, – розмірковує чоловік.

Країни Східної Європи не розглядалися свідомо. Каже, там вже були мільйони українських біженців. Тож безпека, рівень життя, комфорт – усе зійшлося на Норвегії.

 – Крім того, Норвегія тоді приймала в табори для біженців разом із тваринами. Для нас це було принципово. Ми не хотіли залишати нашу Амі. Вона – член сім’ї, – посміхається Сашко.

100 листів і один шанс

Першою їхньою зупинкою став пункт прийому біженців у Роде (Råde). Потім – переїзд на південь Норвегії до муттака в Ев’є (Evje). Там – вони усамітнювалися на природі. Біля озера відпочивали, смажили сосиски та підіймалися в гори.

Одночасно родина не бажала «виграти в лотерею розселення десь на північ». Тому шукала житло самотужки.

– Я дізнався, що якщо сам знайдеш житло й укладеш договір, то тебе розподілять в ту комуну. Але не всі комуни надавали таку послугу, – пригадує Олександр.

Тож він взяв ситуацію у свої руки. Кожен його день починався з листування з комунами. Щодня надсилав десятки листів.  

– Деякі комуни відповідали: «Шукайте житло – візьмемо вас до себе». Але був грошовий ліміт – скільки вони можуть платити за оренду. Іноді сума була настільки низька, що навіть окрему кімнату зняти було неможливо. Плюс – собака, статус біженця, мовний бар’єр. Таким норвезькі орендодавці не надто хотіли здавати житло, – розказує українець про свій досвід початку життя в Норвегії.

Він надіслав майже сотню листів. Аж раптом обнадійлива відповідь із Холместранд (Holmestrand) комуни. Відгукнувся власник житла в місті Санде (Sande).

– Ми з ним зустрілися. Він сказав, що любить великих собак і погодився нас прийняти. Ба більше, він допоміг нам облаштувати квартиру на першому поверсі свого будинку, привозив меблі, пригощав нас норвезькими стравами. Він став нашою соломинкою, за яку ми вхопилися. Ми тримаємо з ним зв'язок і зараз, хоча ми переїхали в квартиру в Холместранді, – говорить він.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: – Ми тебе беремо: Аліна Маруженко про роботу мрії та адаптацію в Норвегії

B2 – з першого разу

У Норвегії для Олександра Маруженко не існувало «подивимось, як піде». Він мав чіткий план:

– Я вважав, що маю швидко вивчити норвезьку, працевлаштуватися і піти вчитися в норвезький універ!

Тому із серпня 2023-го почалася нова реальність: по 8 годин щодня – норвезька.

– Ми з дружиною ходили в школу для дорослих в Санде, поверталися по обіді, обідали і знов сідали за норвезьку. Я завантажував себе на повну, – говорить він.

Допомагало опановувати норвезьку й мовне кафе в бібліотеці (språkkafé).

– Ми в бібліотеку ходили через четвер. Норвежці - неймовірні. Вони розмовляють, виправляють. Це ключ, щоб мова перестала бути бар’єром, – пригадує Олександр.

Бібліотеку він використовував і для того, щоб готуватися до іспиту з норвезької (norskprøve).

– Я просто щодня сідав і вчив. Робив онлайн-завдання, писав твори, повторював слова. Нічого надприродного. Просто постійна й наполеглива робота, – констатує українець.

Норвезька рівня B2 – такою була його ціль. І він її досяг. З першого разу. Але, як він зізнається, то був справжній марафон:

– Я настільки багато всього вчив, що коли вийшов після усного іспиту, згадав ще з десяток фраз, які міг сказати. Тож мене гризла думка: «Я половину не використав!». Купа прикладів, аргументів просто забулася. Думав: «Все, завалив». Але прийшов результат – B2.

Результат приніс полегшення й одночасно – новий виклик.

– Я наступного дня пішов на День відкритих дверей до двох універів в Осло. Я знав, що маю діяти швидко, – розказує українець.

Не тільки кольори стін

– Я навчався в університеті Шевченка в Києві. Два з половиною роки на фізико-математичному факультеті. Але кинув, зрозумів, що то не моє, – розказує Олександр Маруженко.

Згодом він започаткував власну інтер’єрну студію у столиці. Йому тоді було 23.

Олександр каже, що дизайнер інтер’єру – це професія творча. Але водночас – і технічна.

– Багато хто думає, що робота дизайнера інтер’єру – це вибрати колір стін та підібрати меблі. Але насправді ця професія значно глибша. Зазвичай квартири у новобудовах здаються як голі бетонні коробки. І тут дизайнер має думати не тільки про красу, а й про технічні деталі: де вологі зони, де можна ставити сантехніку, як правильно розмістити розетки, як провести освітлення й заховати дроти, – розповідає Олександр.

Norsk universitet: двері відчиняються

Тож Саша мріяв отримати професію дизайнера інтер'єру.  Мрії судилося справдитися в Норвегії.

Коли з’ясувалося, що для вступу до норвезького вишу потрібна ще й англійська, він за два місяці підтягнув і її до потрібного рівня.

– Я протягом двох місяців повністю переключився з норвезької на англійську. Англійську я вже майже забув, бо останнім часом розмовляв лише норвезькою. Але зібрався і склав іспит. Теж – В2, – не приховує радості він.

Коли мовні іспити були складені, необхідні документи – зібрані, залишалося ще одне випробування – творчий конкурс.

– Я подав документи до двох норвезьких вишів. Якщо ти вступаєш на творчу спеціальність, маєш пройти opptaksprøve – вступне творче випробування. Кожен університет встановлює свої завдання, правила й терміни. Коли відкрився набір, я отримав перелік завдань і мав місяць, щоб виконати їх, – пригадує Олександр.

Завдання були незвичайні. Наприклад, спроєктувати дверну ручку до кімнати дитячих спогадів або зобразити мотивацію вступу до університету, використовуючи 60 слів, але не як текст, а як малюнок.

– Такі тести показують, як людина мислить, працює з формою, простором, ергономікою, – каже українець.

Він отримав 100 із 120 можливих балів.  Цього вистачило, щоб вступити до Arkitektur- og designhøgskolen на магістра архітектури. Цьогоріч на програму подалися понад 1300 абітурієнтів. Вступний іспит склали пів тисячі. У середньому на одне місце претендували восьмеро людей.

– Я серед тих, кому це місце дісталося. Того дня я повертався додому після роботи. Телефон завібрував: sms від Samordna opptak – платформи подачі документів до норвезьких вишів. Відкриваю документ. Хвилююся. Прокручую. На другій сторінці читаю: «Gratulerer! Du har fått studieplass». Спочатку не повірив. Скопіював текст у ChatGPT. Штучний інтелект підтвердив: «Ти вступив», – пригадує, як це було, Сашко.

Це була п’ятниця – день сімейної традиції: піца або суші та домашній кінотеатр. Цього разу був привід і для святкування.

– Я щасливий, що вчитимуся в норвезькому виші. Це ще один виклик. І я його приймаю. Це кайф! – посміхається Сашко.

Тепер у нього попереду 5,5 років навчання.

Смак щастя

Зараз Олександр Маруженко працює баристою. Наголошує, що може жити без соціальної допомоги, орендувати житло й подорожувати.

– В Україні я теж працював баристою. Але це небо й земля. Там – виживання, тут – поважна робота. Тебе не сприймають як обслугу. А ще я маю гідне життя, навіть з 80% робочим контрактом, – ділиться він.

Однак він підкреслює, що не сприймає себе як «щасливого біженця», якого обставини винесли на норвезький берег. Він – людина, яка щодня докладає зусиль.

– Я не живу з думкою, що мені пощастило. Я щодня щось роблю, щоб адаптуватися в цій країні. Я просто впертий. Це інтенсивна робота, від якої я трохи втомлений, але, в той же час, я почуваюся щасливим. Я відчуваю смак життя, – зізнається він.

Тож він вчиться жити у новому світі та цінувати просте. Його ключ – у внутрішньому рішенні: приймати, рости, досягати. Не втрачаючи себе.

– Де б ми не були, ми – Україна, – підсумовує він.