«Я не хотів умирати. Навіть якби запропонували великі гроші, я б відмовився йти в армію». Так каже 21-річний Армен Атаян – українець вірменського походження, який виріс у Мирнограді на Донеччині. У 2025-му, коли Україна підвищила чоловікам віковий поріг для виїзду за кордон, він зібрав речі і разом з другом вирушив до Норвегії. Він ні про що не жалкує, не планує повертатися і відкрито говорить: воювати – не його вибір.

Коли 1 вересня 2025 року Армен прийшов на свою першу офіційну роботу – вчителем інформатики в одній із шкіл Запоріжжя, – він був щасливий. Йому було 20-ть, він навчався в Запорізькому університеті, і нарешті знайшов роботу за фахом. Увечері того ж дня батько сказав йому: «А ти знаєш, що закон прийняли? Тепер чоловікам можна виїжджати за кордон до 22 років».

Через два тижні Армена вже не було в Україні.

Зараз він живе в невеликій комуні Ørland, за 40 кілометрів від Тронхейма, опановує норвезьку, продовжує вчитися онлайн в українському виші, але у планах – вступати до Norges teknisk-naturvitenskapelige universitet (NTNU).

– Загалом мені все подобається. Я живу окремо, сам можу купувати продукти, готувати, спілкуватися з іншими. Це дуже чудово. Також я вдячний людям зі школи та комуни, що є така можливість вчити мову, – ділиться емоціями Армен.

Коли відкрилася можливість

Заборона виїзду за кордон чоловікам 18-60 років почала діяти під час повномасштабного вторгнення. Винятки стосуються окремих категорій, як-от, студентів іноземних вишів, водіїв, багатодітних батьків.

28 серпня 2025 року набули чинності нові правила перетину кордону для чоловіків від 18 до 22 років. Уряд дозволив їм безперешкодно виїздити під час воєнного стану. Це спровокувало еміграційну хвилю. Впродовж вересня-листопада 2025 року виїхали майже 78 тисяч молодих українців.

Армен Атаян став одним із них.

Фронт – за два кілометри

Армену було 17, коли в Україні почалася повномасштабна війна. Він жив у Мирнограді Донецької області із родиною: мама, тато, сестра, бабусі, дідусі. Закінчував 11-й клас.

На початку війни родина на кілька місяців переїхала до брата в Запоріжжя. Потім повернулася. Перші півтора року було відносно спокійно, згадує Армен.

– Я тоді ще не визначився, чого хочу. У 17 років ти не надто здатний самостійно приймати рішення. За мене вирішували батьки, – каже він.

Армен вступив до Запорізького національного університету на програмну інженерію. Навчався дистанційно. На першому курсі ледь не відрахували через академічні борги.

– Все дійшло до того, що куратор написав у чаті групи, що кілька прізвищ, моя в тому числі, сьогодні подаються на відрахування. Довелося поспіхом закривати всі «хвости». Я не хотів кидати універ. Програмування мені подобається. І до того ж, був страх, що можуть забрати на війну,– говорить хлопець.

Влітку 2024-го лінія фронту почала стрімко наближатися. Наприкінці серпня вона була вже за два кілометри від Мирнограда.

– Кожні 5-10 хвилин було чутно ворожу артилерію. Це жах, – говорить емоційно Армен.

Щоб врятувати життя, родина вирішила евакуюватися до Запоріжжя. Десятеро людей: три бабусі, два дідусі, батьки, сестра, Армен і його друг. Знадобилися три машини. Одному дідусю було 88 (!) років, він ледь ходив – його виносили на руках.

– На мені було багато відповідальності. Треба було замовляти машини, розбиратися з речами, паралельно всіх заспокоювати. Усі були в такому стресі, що могли зірватися через будь-яку дрібницю. Доводилося бути тим, хто має холодну голову, – розказує Армен.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Норвегія хоче припинити надавати колективний захист українським чоловікам віком 18–60 років

За кордоном – вперше в житті

Перші думки про Норвегію з'явилися в Армена ще наприкінці 2023 року. Він дивився відео про країну, вивчав інформацію. Однак це здавалося недосяжною мрією: українські кордони були для нього закриті.

У 2025-му він пішов працювати вчителем інформатики. Це була його перша робота за фахом. 1 вересня – перший робочий день у школі. І несподівана новина – віковий поріг для виїзду чоловіків за кордон підняли до 22 років.

– Я просто сидів і не знав, що робити. З одного боку, це було дуже добре. З іншого – було шкода, бо я щойно влаштувався на роботу, – пригадує Армен.

Вибір був непростим, але він його зробив. Через два тижні... залишив Україну. За кордоном він опинився вперше в житті.

– Я поставив батьків перед фактом: їду. Пропонував мамі й сестрі їхати разом, але вони сказали «ні». Звісно, не хотілося розлучатися з рідними. На залізничному вокзалі в Запоріжжі – то був останній раз, коли я бачив їх наживо, – розказує українець.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від нуля до B2: українець за 1,5 року вивчив норвезьку і вступив до престижного вишу

Хотілося просто жити

Коли запитуєш Армена, чи боявся він мобілізації, він відповідає без вагань: «Так». А потім додає:

– Інколи були спонтанні думки: «А якщо я піду в армію»? Але я розумів, що військо – це не моє. Війна – це питання життя й смерті. А мені хотілося просто жити: вчитися, працювати, мріяти, – розмірковує хлопець.

Армен говорить про обов'язок перед країною так, як, мабуть, думає багато хто:

– Обов'язок закінчується на тому, що люди платять податки. Якщо людина не хоче йти в армію, а держава його змушує, який із нього буде боєць? Нехай йдуть ті, хто хоче.

Така позиція в українському суспільстві часто зустрічає гостру реакцію. Але Армен каже, що чужі оцінки його не зачіпають:

– Розумію, що хтось скаже: «Як так можна? Треба захищати країну, це твій обов'язок». Нехай кажуть. Мене це не зачіпає. Водночас це не означає, раз я не хочу йти на фронт, то я не хочу перемоги України. Україна незаслужено отримує цю агресію, – переконаний Армен.

Але йти воювати він не готовий.

– Війна забирає не абстрактні цифри. Вона забирає реальних людей. Нещодавно загинув мій двоюрідний брат. Для мене ця втрата стала ще одним підтвердженням, що я не хочу опинитися по той бік, – говорить українець.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Між інтеграцією та невизначеністю: які фактори впливають на плани українців у Норвегії

Де живе щастя?

Армен Атаян – етнічний вірменин, але народився в Україні. Його батьки переїхали з Азербайджану в Україну після вірменсько-азербайджанської війни початку 1990-х.

– Менталітету вірменина в мені немає. Я – українець. Усе життя прожив в Україні, усі друзі – українці, – наголошує хлопець.

Зараз Армен будує нове життя в Норвегії. І сприймає цю країну як місце, де хоче залишитися.

– Якщо війна закінчиться, я не хочу повертатися в Україну. Приїжджати й навідувати родину – звісно. Але дому фактично в мене вже немає. Усе зруйновано, моє рідне місто майже окуповане.

Проте щасливим себе не називає. Принаймні в тому сенсі, якого очікував.

– Мені просто хотілося спокою. Хотілося бути в тому місці, де люди щасливі. Але коли я приїхав до Норвегії, було сумно. Від розуміння, що проблеми нікуди не поділися. Вони приїхали разом зі мною. Я думав, тільки-но уїду з України, стану одним із найщасливіших людей на планеті. Зараз розумію, що це не так. Щастя – це не мить. Це стан, – розмірковує Армен.

Наприкінці розмови запитую: якби він міг дати пораду собі з минулого – тому, який готувався виїхати з України, – що б він сказав?

– Я б навряд чи щось сказав. Не намагаюся тримати акцент на тому, що було. Головне – я ні про що не жалкую, – зізнається хлопець.

Армен відкриває ноутбук – той самий, старенький, що приїхав із ним з Мирнограда. Незабаром – лекція онлайн, українською. Потім – урок норвезької.

Життя триває. Війна в Україні – теж...