В одній руці – валіза з найнеобхіднішим, в іншій – чотирирічна донька, а під серцем – ще ненароджене життя. Психологиня з Черкас Лідія Кирдода ніколи не планувала жити за кордоном, але війна не питає про плани. У Норвегії вона знайшла тепло підтримки та зберегла внутрішню цілісність завдяки хобі.  

У лютому 2022-го психологиня з Черкас Лідія Кирдода була на п’ятому місяці вагітності. Це був складний період. Щойно її вкотре виписали з лікарні, почалося російське повномасштабне вторгнення. Лікарка була категоричною:

– Якщо в тебе є можливість – виїжджай. Бо раптом ти не доносиш дитину, в Україні в цей період її врятувати не вдасться, – попереджала лікарка.

21 квітня вона разом з донькою та мамою сіла на евакуаційний потяг до Львова.

– Львів зустрів хаосом, але надією. Волонтери посадили нас на автобус до Польщі. Кінцевою точкою став Перемишль. Умови в шелтері були шокуючими. Людей – море. Маленькі розкладушки – одна на одній. Дві вбиральні, у які постійні черги: можна було й по 40 хвилин стояти, – розказує Лідія.

Але там доля звела її з волонтеркою Агнес. Жінка помітила вагітну українку і запропонувала їхати далі – до Норвегії. Автобус відправлявся за пів години. Рішення було прийнято миттєво, пригадує Лідія.

– Я кажу: «Боже, де та Норвегія? Скільки туди їхати?». Але ми були настільки змучені, що просто погодилися, – розказує Ліда.

Покидаючи Україну, вона взяла з собою кілька в’язаних сердечок у синьо-жовтих кольорах. Не для продажу. А як знак вдячності тим, хто ставав підтримкою на її новому шляху.

Серед північної прохолоди

24 квітня 2022-го вони ступили на норвезьку землю. А вже у травні летіли на північ країни. До муттаку біля Трьомсе – поміж фіордів, островів і гір.

– В Осло тоді вже було сонячно й тепло. А тут ми прилітаємо на північ, де ще лежить сніг, холодно, все сіре й похмуре. І везуть нас в муттак посеред лісу. Я як побачила той ліс, так плакала, – розповідає жінка.

Там, на 40-му тижні вагітності, настав час народжувати. Лікарня знаходилася за 2,5 години їзди. Але Ліда була не сама. На пологи з нею поїхала працівниця адміністрації муттаку Анне Ліне, норвежка, яка стала для неї підтримкою у цей важливий момент.

– Для мене це був незабутній досвід. І вона була в захваті. У неї троє своїх дітей, але вона ніколи не спостерігала за цим з боку, – згадує Лідія з теплом.

Так серед північної прохолоди з’явився на світ українець Лео.

Коли синочку було вже два місяці, родину переселили на південь Норвегії, у комуну Веннесла. Тут почалося нове життя. Донька Люба пішла в садочок. І буквально за три місяці впевнено защебетала норвезькою, та ще й з місцевим діалектом, де «р» на французький манер.  

– А коли син пішов до садочка, я почала інтенсивно вчити норвезьку. Щоправда, з'явився побічний ефект: почала забувати англійські слова, – посміхається Ліда.

Незабаром Ліду запросили на роботу в NAV. Там пів року вона працювала куратором українських біженців. Потім – у школі як miljøarbeider. Наразі вона знову повернулася в NAV – уже як veileder.

Рятівне коло

Лідія Кирдода відчуває потребу творити руками. Вона згадує, що любов до хендмейду зародилася ще в дитинстві – завдяки вчительці, яка вела гурток. Посіяне зерно проросло на все життя.

– Любов моя до всіляких виробів почалася ще з першого класу школи. Цей потяг періодично з'являється в моєму житті і періодично зникає. Але якщо зникає, то не надовго, бо я відчуваю, що для мене це великий ресурс, – переконана вона.

Шиття, вишивка, бісер, в’язання, миловаріння, ляльки з підручних матеріалів... У Норвегії творчість стала містком до місцевих.

– Я співпрацювала з місцевим кафе, де продавала свої в'язані іграшки. Норвежці були в захваті.

Як психологиня, Лідія Кирдода глибоко розуміє терапевтичний ефект творчості.

– Творчість допомагає заземлитися в новій реальності, знизити рівень тривоги, відновити відчуття контролю й порозумітися із з собою без слів. Коли ми малюємо, в’яжемо чи ліпимо, то пропрацювати ту чи іншу емоцію й відпускаємо її, – акцентує майстриня.

Вечорами, коли діти засинають, Ліда знову береться за бісер чи за спиці. Далеко від дому творчість стала для неї рятівним колом. Для неї це спосіб зберегти внутрішню цілісність.

– Ми не обираємо обставини. Але ми обираємо, як на них реагувати. Моє коріння в Україні, але сьогодні я тут, у Норвегії.  Я – людина дуже пластична. Звикла, що бувають різні життєві ситуації. Але людський розум здатний багато на що. Як ми себе запрограмуємо, так життя і складається, – підсумовує українка.