З початку повномасштабної війни мільйони українців були змушені виїхати за кордон у пошуках безпеки. Однак, за даними Міжнародної організації з міграції, з осені 2023 року кожні пів року в Україну повертаються майже 100 000 людей. Спонукають їх повертатися тимчасовий статус за кордоном, складнощі з адаптацією та емоційне бажання жити вдома, навіть попри небезпеку.

«Україна зустріла іншою реальністю»

Українська юристка Олена Попович зізнається, що ніколи не планувала жити за кордоном. У Києві були родина, робота, друзі. Однак повномасштабна війна все перекреслила. Вона залишилася сам-на-сам з двома десятимісячними синами Іллею та  Макаром. Рятуючи дітей, виїхала до Норвегії.  

У Норвегії було непросто, пригадує вона. Перші місяці – муттак, хвороби малюків, постійний страх. Потім – три роки інтеграції в Тьонсберг комуні. Вона вдячна Норвегії за підтримку.

– Мене вразила людяність Норвегії. Нас прихистили і надали тепло, житло, їжу, – розповідає вона.

Але поки Олена була в безпеці, її серце було в Україні, поруч з братами. Павлопотрапив у російський полон у Маріуполі у 2022 році. Йому було тоді 22.
23-річний Микола зараз на передовій.

– З 19 років він захищає Україну. На фронті він отримав контузію і посттравматичний стресовий розлад, але досі без демобілізації. Наш тато помер, а матір живе в монастирі, і ми майже з нею не спілкуємося. Тобто мої брати – моя родина, і я маю про них дбати. Коли я жила в Норвегії, було важко. Я намагалася боротися за братів з-за кордону. Але всюди чула одне: «Потрібна особиста присутність», – розказує вона.

1 травня 2025 року Олена Попович повернулася в Україну. Вона мала у Норвегії безпеку, соціальний захист і тишу, але свідомо від цього відмовилася заради родини. 

– Україна зустріла іншою реальністю. Постійні обстріли, сирени, а тепер і без світла. Люди втомлені і виснажені. Побут шокує. Зараз у моїй квартирі +13. Ми спочатку жили в Києві, але там зараз дуже небезпечно. Тому ми переїхали до Луцька, звідки я родом. Це майже 100 км від польського кордону, – розповідає Олена.

Крім того, за її словами, Ілля та  Макар важко адаптуються в Україні. Вони повсякчас питають: «коли ми повернемося в наш маленький дім».

– Ми жили в Норвегії в маленькій квартирі, і діти хочуть туди повернутися.  Але я пояснюю їм, що наш дім – в Україні. Я кажу їм, що вони супергерої, які приїхали рятувати своїх двох дядьків, – каже вона.

Сьогодні вона щомісяця їздить до столиці в Координаційний центр поводження з військовополоненими, СБУ, до омбудсмена. Бореться за визволення полоненого Павла. Бореться за Миколу, який на фронті, але потребує лікування.

– Я хочу, щоб моя совість була чиста.  Я зроблю все, щоб спасти їхні життя, як вони спасають нашу Україну. Я жила в Норвегії, тримаючись за соціальну стабільність. Але родина – важливіша, – наголошує Олена Попович.

Коли її запитують, яку пораду вона дала б тим, хто стоїть перед таким самим вибором, вона відповідає однозначно: не повертатися. На її думку, Україна надто змінилася з початку повномасштабної війни.

«Втомлена від війни, але я – вдома»

Українка Юлія Буглак теж не планувала еміграцію. Але війна плани змінила. З Києва жінка виїхала 10 квітня 2022 року разом із трирічною донькою Софією. Спершу в Німеччину. Коли стало зрозуміло, що війна затягується, маршрут змінили.

– Норвегія не була ціллю чи свідомим вибором. Радше – безпечним тимчасовим прихистком. Ми просто хотіли змінити фокус, зняти стрес. Потім ми зрозуміли, що повертатися небезпечно і війна затягується, – пояснює вона.

У Норвегії вони оселилися в Gjøvik. Юлія почала вивчати норвезьку: з англійським бекграундом мова давалася легко. Софія пішла в місцевий садочок.

– Донька адаптувалася в Норвегії швидко. За три-чотири місяці вона вже розмовляла норвезькою. А за пів року люди вже не відрізняли її від норвежців, – посміхається мати.

В Україні Юлія мала ідею – створювати аксесуари… зі шкіри риби. У Норвегії ця ідея стала реальністю.

– Я почала з браслетів, потім почала виготовляти кардхолдери й сумки. Шила вдома. Бізнес зростав повільно, але впевнено – без інвестицій, лише за рахунок реінвестування. За перший рік стартапу я заробила майже 5 тисяч євро. Я вважаю, це дуже хороший результат, – не приховує гордості жінка.  

Попри успіх, Юлія відчувала моральне виснаження.

– Найважче було бути одночасно мамою, стартапером і людиною, яка тримається, – пригадує вона.

Але найбільше їй бракувало повноцінної сім’ї. Її чоловік Євген залишався в Україні. Через обмеження колективного захисту бачитися їм було неможливо.

– Рішення повертатися додому визрівало поступово. Це була туга, яка не лікувалася норвезькою безпекою, – зізнається Юлія.

Наприкінці 2024 року Юлія Буглак разом з донькою повернулася в Україну. Попри війну і небезпеку, вона каже, що відчуває спокій.

– Я втомлена від війни, але спокійна. Я вдома. Норвезькі фіорди красиві, але дім – це місце, де ти свій, – переконана вона.

Зараз в Україні вона продовжує розвивати свій бренд. Каже, найбільше серед покупців – норвежців. З Норвегії вона замовляє і шкіру риби.

Тимчасовий статус як тягар

Питання повернення українців додому часто стає темою для дискусій у Норвегії. Результати четвертого щорічного дослідження Інституту міських та регіональних досліджень (NIBR) при Університеті OsloMet щодо життя та інтеграції українських біженців показують, що лише 11% готові повернутися одразу, як настане мир, тоді як 47% планують залишитися.

Вільде Гернес (Vilde Hernes), старша наукова співробітниця NIBR, наголошує, що досліджувати тих, хто вже виїхав, складно. Тому причини повернення часто доводиться аналізувати через виклики, з якими стикаються ті, хто все ще перебуває в Норвегії.

За її словами, дослідники провели лише невелику кількість інтерв’ю з людьми, які вже в Україні, тому цього недостатньо для аналізу загальних трендів.

– Причини повернення додому завжди індивідуальні. Це може бути, наприклад, хвора матір, яка потребує догляду, або необхідність наглядати за будинком. Тому ми не можемо робити загальних висновків про масштабні тенденції, – пояснює Вільде Гернес.

Проте, спираючись на опитування українців у Норвегії, Гернес виділяє кілька факторів, що можуть вплинути на рішення залишити країну. Найголовніші з них — це невпевненість у майбутньому та страх перед тим, що станеться, коли термін дії колективного захисту закінчиться.

– Колективний захист є тимчасовим, і влада прямо каже: «ви маєте повернутися, коли настане мир». Це велике психологічне навантаження. Це може заважати людям вкладатися в інтеграцію, бо вони знають, що будь-якої миті їх можуть відправити додому, – зазначає дослідниця.

Норвезька система розселення по муніципалітетах також впливає на настрої українців. Щоб отримувати допомогу, людина має жити там, де її поселили.

–  Для декого це стає проблемою, якщо їх селять у дуже віддалених громадах або в місцях, де клімат набагато суворіший, ніж той, до якого вони звикли, – констатує вона.

Ті, хто не знайшов роботу в Норвегії та не зміг реалізуватися професійно, частіше задумуються про повернення.

–  Багато українців раніше працювали у специфічних сферах, але в Норвегії не можуть застосувати свої знання –  або через високий мовний бар'єр, або через відсутність зв'язків. Тоді вони змушені йти на низькокваліфіковану роботу. Це може стати причиною бажання повернутися в Україну, де вони зможуть працювати за фахом, –  підкреслює вона.

Водночас Вільде Гернес зауважує, що наразі з Норвегії виїжджає значно менше українців, ніж із сусідніх країн.

–  Дуже мало українців залишили Норвегію порівняно з тією ж Швецією чи Данією. Там кількість тих, хто повернувся в Україну, значно вища, – підсумовує дослідниця.

Повернень стало більше

За даними UDI, наразі колективний захист у Норвегії мають уже понад 85 000 українців. Це приблизно 1,5 відсотка всього населення країни.

З 2023 року зафіксовано 15 197 рішень про відмову українцям у продовженні колективного захисту. Найбільше торік – 7 549. У 2026-му відмову отримала вже 381 людина.

Крім того, UDI спостерігає тенденцію до збільшення кількості повернень. Мотивує до цього також фінансова підтримка, яку можна отримати на повернення додому.

– У нас є дві програми: асистоване повернення (assistert retur) та добровільне повернення (репатріація) (tilbakevending). Асистоване повернення стосується осіб, які отримали відмову в наданні притулку, тоді як репатріація призначена для осіб із посвідкою на проживання, які добровільно бажають повернутися додому. Допомога на асистоване повернення – 15 000 крон у разі подання заяви до закінчення терміну виїзду та 5 000 крон після його закінчення. Допомога надається на кожну особу; діти до 18 років замість цього отримують 10 000 крон на кожного. Допомога на добровільне повернення –15 000 крон на особу, на додаток до 2 500 крон для покриття витрат на самостійну організацію поїздки, – зазначає керівниця відділу з питань повернення в UDI Вібеке Йоргенсен (Vibeke Jørgensen).

З початку повномасштабної війни фінансовою пропозицією на репатріацію скористалися 4 642 українці.  Зокрема, у 2024 році таких було 1 636, а у 2025-му – 2 512.

Важче, ніж бути біженцем

Іноді повернення додому переживається важче, ніж біженство. Тож після повернення подбати про власне ментальне здоров’я допомагає Всеукраїнська програма ментального здоров'я «Ти як?».  Це ініціатива першої леді України Олени Зеленської. 

На сайті є інтерактивні розділи, де можна знайти прості техніки самодопомоги, практичні поради психологів, як підтримати себе та близьких у складні моменти. Також тут можна знайти безкоштовні та цілодобові номери телефонів професійних психологів.

Українці, які повертаються з-за кордону, можуть отримати допомогу і в «Інституті психології здоров'я». Це громадська організація, яка спеціалізується на психологічній підтримці, професійному навчанні психологів та впровадженні наукових підходів у сферу ментального здоров’я.

Організація має представництва у кількох містах України, а також працює онлайн. Значна частина послуг безкоштовна.

– Кейси, які ми розбираємо у групах підтримки, показують, що повернення з-за кордону – це початок нового, складного етапу збирання особистості заново. Багато хто стикається з кризою ідентичності. За кордоном людина відчувала втрату статусу, була «об’єктом жалю» або «дешевою робочою силою», мусила підтверджувати свою цінність. Мозок створював образ України як місця, де «все буде як раніше», де зникне біль. Але після повернення виявилося, що Україна змінилася. Виникає когнітивний дисонанс, людина втрачає опору. Також люди стикаються з негласним осудом від тих, хто не виїжджав («ви там відпочивали, поки ми тут під обстрілами»), – розповідає психолог та лідер організації Володимир Волошин.

Українцям, які ще вчора були біженцями, психологи допомагають зрозуміти, що відчувати розчарування, злість або «чужість» вдома – це нормальна реакція на ненормальні обставини. Терапія допомагає їм адаптуватися до нової реальності та знайти відповідь на запитання: «Хто я тепер, маючи цей подвійний досвід виживання?».

Залежить від безпеки та стабільності

За офіційними даними Агентства ООН у справах біженців через війну наразі у світі майже 5,9 млн українських біженців (станом на 16 січня 2026 року). З них у країнах ЄС – приблизно 5,3 млн зі статусом тимчасового захисту. Найбільше – у Німеччині (1,3 млн), Польщі ( майже 980 тис.) та Чехії ( майже 400 тис.).

Згідно зі звітом Міжнародної організації з міграції (за жовтень 2025 року), в Україні налічувалося 4,53 млн людей, які повернулися до своїх звичних місць проживання. Кожен четвертий (26%) з них – приїхав з-за кордону. Це приблизно 1 170 000 осіб. Протягом літніх місяців 2025 року їхня частка зросла з 28% до 40%. Більшість людей повернулася з європейських країн.

Однак масове повернення українських біженців почнеться не раніше 2027 року. Такий прогноз дає Національний банк України. Все залежить від безпеки та стабільності. Наразі загальна тенденція – обережність і очікування.

За прогнозами НБУ, у 2026 році з України виїде більше людей, ніж повернеться –
приблизно 200 000. Натомість у 2027 році очікується повернення майже 100 000 українців.

Цей матеріал було вперше опубліковано у норвезькому виданні Panorama Nyheter. Cпеціально перекладено для Gromada.no.