«Земля вислизала з-під ніг, я ніби висіла в повітрі». Так починає свою історію українка Аліна Маруженко. Хореографка з Києва пройшла шлях в Норвегії від емоційного вакууму до нової опори – через людей, мову, танець і довгу внутрішню роботу. Про це повідомляє Gromada.no.

…У залі звучить музика. Здається, вона проникає глибше, ніж просто у вуха. У тіло, у серце, у памʼять. Аліна Маруженко посміхається своїм учням. І десь тут, між кроком у хіп-хопі та дотиком до паркету, вона знаходить себе.

Сьогодні вона викладає танці в Норвегії. Вона повертає собі той драйв, який зʼявився, коли вперше відкрила для себе танець.

Вона каже, коли життя завмирає, у глибині серця лишається ритм. Танцювальний. Такий, що не дає зупинитись…

Коли відірвалися крила

Аліна Маруженко родом із Красного Луча на Луганщині. Її рідне місто вже понад десять років окуповане росіянами.

– Я туди не можу поїхати. Якщо світ закриє очі на варварство Росії і їй «віддадуть» ті території, я бездомна. Ми виїхали у 2014-му. Батько сказав, поки там росіяни – він туди не повернеться. І я так само, – рішуче каже вона.

На момент початку війни на Донбасі Аліна навчалась на другому курсі Луганської академії культури і мистецтв.

– Я точно пам’ятаю той день. Ми виходили з гуртожитку – і раптом щось бахнуло. Летів літак. Ми всі лягли на землю автоматично. А потім прожогом побігли до гуртожитку – пакувати речі, пригадує Аліна.

Вона з родиною виїжджала з дому з думкою, що повернуться за кілька тижнів.

– У 2014 році ніхто нічого не розумів. Просто було страшно. Але ми не сприймали це як війну. Просто щось… незрозуміле. Путін казав, що прийшов на Донбас «рятувати», але до його приходу в нас було дуже хороше життя, наголошує вона.

Вибух біля дому

Спочатку вона переїхала на Західну Україну, а у 2015 році – до Києва. Там завершила навчання в Київському національному університеті культури і мистецтв.

– Київ у моєму серці назавжди. Я відчувала, ніби там народилась. Там особлива енергетика. Я там зустріла чоловіка, знайшла роботу. Все було супер!

Але повномасштабна війна змусила її знов пакувати валізи.

– Чоловік того дня гуляв із собакою. І в нього був вибір – йти в парк чи в інший бік. Добре, що цього разу він пішов у парк. Бо за пʼять хвилин пролунав вибух у напрямку, який він міг вибрати…

Тож після вибуху біля дому стало ясно – залишатися небезпечно.

Душа чинила опір

Аліна приїхала до Норвегії у березні 2023 року, рятуючись від війни, як і тисячі інших українців. Перше, що вразило – краса природи. Але ця краса не приносила радості.

– Я бачила, що навколо мене все красиво: і море, і повітря свіже, але психологічно я ніби висіла в повітрі.

Поступове заземлення почалося з дрібниць: житло в Холместранд комуні, нові знайомства, мовні курси. Але це не була магія моменту. Це був процес – з паузами і зб’єм «системи».

– Бувало, сиджу на уроці, і раптом – сльози. Виходжу, плачу, заспокоююсь – і знову на заняття. Я навіть приймала антидепресанти і працювала з психологом. Я можу бути чесною – не соромлюсь цього, – згадує жінка.

Шлях до себе

Опорою були й танці. Вона танцювала вдома перед дзеркалом. І це підсилювало її прагнення – залишитись собою. Бути хореографкою.

– Я знала, що це можливо, – каже танцівниця.

Вісім місяців після початку вивчення норвезької – і вона почала розсилати листи в норвезькі танцювальні студії.

– Деякі не відповідали. Деякі казали: «Класно, але не потрібно». Я думала, може, вже піти працювати в кафе чи в магазин. Але, як виявилося, в Норвегії не поспішати і просто чекати – це нормально, – пригадує з усмішкою вона.

І ось світ відповів. Відгукнулась студія Verzatile у Хортені. Аліні дали провести пробні уроки для дітей і підлітків.

– І того ж дня я отримала листа: «Ми тебе беремо». Ми з чоловіком шампанське відкрили. Це була моя перша справжня робота в Норвегії! – не приховує радості українка.

Викладати вона почала в січні 2025 року. Спершу – чотири групи, потім – п’ять. Різні вікові й технічні рівні. Потім додалась ще одна група підлітків в студії Danseløven у Холместранді.

Мріяла викладати і в студії в Тьонсбергу.

– А тут – бац, лист від них: «Хочеш викладати в нас у літньому таборі?».

Її учні вже виступали з танцювальними номерами у виставах «Аладдін» та «Аліса в Країні Чудес», а незабаром танцюватимуть просто неба в центрі Холместранда.

Аліна Маруженко каже, що танець для неї – не просто рух. Це спосіб прожити, витанцювати те, що всередині. Передати історію, яку не поясниш словами.

– Я завжди кажу учням: подумайте, що ви не дозволяєте собі в житті? А тут, на танцполі, дозвольте. Проживіть це через рух, – радить викладачка.

Танець не можна відібрати

У її домі – мінімузей пам’яті: глиняні фігурки, українські книжки. Фото з друзями, прищепками прикріплені до нитки. Є в цих речах тепло дому, якого не можна торкнутись. Але можна дивитись і пам’ятати.

На нитці на протилежному вікні – нові фото. Уже з Норвегії

– Щоразу, коли дивлюсь на ці світлини, бачу, як змінюється моє життя. Було не просто. Але зараз я розумію, що все було не дарма. Танець завжди мене тримає. Війна двічі відібрала в мене дім. Але танець не можна відібрати, – переконана Аліна.

Цінуй сьогодні

Вона не прикрашає біль. Не знецінює. І точно знає, що із втратою приходить щось нове. 

– Війна дала мені вміння відпускати. Жити, як в подорожі. Я менш ніж за півтора року вивчила мову до рівня В2. Підтвердила український диплом. Я працюю за фахом у чужій країні. І коли проговорюю це собі, думаю: «Я – молодець», – усміхається хореографка.

Аліна говорить це просто. Але в кожному її слові – ритм серця, що б’ється з вірою в краще.

Її віра створює її реальність. Тож сьогодні вона вже відчуває землю під ногами…