Вона литовського походження, живе в Норвегії й має тісний зв’язок з Україною. Життя Лайми Небілевічіене формувалося в умовах втрат і випробувань. Тому вона відчуває український біль, розуміє українців та всіляко підтримує їх на чужині.

Лайма Небілевічіене родом із Литви та живе в Норвегії вже 15 років.

У селі Раккестад (муніципалітет у складі округу Østfold) її знають майже всі: від маленьких мешканців, яких вона навчає в школі, до дорослих, які відвідують її магазин прикрас «Лайма».

– Раккестад – невелике село, і воно має свою чарівність. Людей тут об’єднують тісні родинні зв’язки, спільні заняття та інтереси. І це неймовірно! Після переїзду з Литви, яка ледве оговтувалася від радянської окупації посеред економічної кризи, Норвегія здалася мені раєм на землі. Тут моя родина почувалася в безпеці та впевнено, – ділиться Лайма.

Литва – Норвегія: шлях до нового дому

Коли родина Лайми переїхала до Норвегії, вона також відчула всі труднощі, пов'язані з адаптацією в новій країні.

– Тому я дуже добре розумію українців, які були змушені приїхати до Норвегії через повномасштабну війну Росії проти України, – каже Лайма.

Завдяки своїй доброті, відкритості та працьовитості родина Лайми швидко здобула повагу серед людей.

– Мій чоловік, Даріус Небілевічюс, отримав запрошення на роботу і почав працювати на м'ясокомбінаті. Діти були тоді ще маленькими, тому їхня адаптація була менш помітною, – розповідає Лайма.

Їй довелося трохи важче. Вона доглядала чотирьох дітей, вела домашнє господарство та шукала своє покликання в нових умовах.

У Вільнюсі Лайма отримала освіту у сфері маркетингу та бізнесу. Потім із сестрою та її чоловіком започаткували разом рекламне агентство.

Але в душі жила інша мрія. Лайма зацікавилася виготовленням ювелірних виробів ще в Литві. Каже, серед її клієнтів були відомі люди: співаки, модельєри, науковці.

Пізніше народилася ідея – створити власний магазин жіночих ювелірних виробів під назвою «Лайма».

Зв'язок з Україною

Завжди елегантна та усміхнена, Лайма приєдналася до творчих людей у Раккестаді. Місцева галерея, окрім робіт художників та народних майстрів, почала проводити й виставки жіночих прикрас від Лайми.

А коли муніципалітет прийняв перших біженців з України, Лайма була серед тих, хто запропонував свою допомогу. Тому зараз її добре знають як волонтерку всі українці, які тимчасово проживають у Раккестаді.

Вона працює асистентом вчителя в початковій школі, а також завжди готова надати допомогу кожному, хто до неї звертається – від консультацій до перекладу документів. Безвідмовність Лайми проявляється у різних життєвих ситуаціях.

– Коли не знаєш норвезької мови, особливо людям старшого віку доводиться важко. Тому я з радістю допомагаю, – розповідає вона.

Але мало хто знає, що доля Лайми та її родини також пов’язана з Україною.

Сибірська трагедія

Спогади про родину повертають Лайму до 1940 року, коли Литва була окупована Радянським Союзом.

Діда Лайми, Антанас, не оминули трагічні події – і він долучився до боротьби за свободу Литви.

 – Мій дід активно партизанив. Але потім радянська влада його арештувала й разом із вагітною дружиною та сином заслала до Сибіру, – пригадує Лайма.

У концтаборі в містечку Ігарка, в холодному бараці, в жахливих умовах та без меддопомоги, бабуся Лайми, Броня, народила маленьку Ангеліну. Вона пізніше і стала матір'ю Лайми, і їй дивом вдалося вижити.

Сила виживання

На щастя, прадідусеві Йонасy вдалося зібрати значну суму грошей, щоб таємно викупити з концтабору своїх онуків – Ангеліну, якій було лише дев'ять місяців, та Альвідаса, якому було чотири роки. Діти навряд чи вижили б у жорстоких умовах сибірського концтабору.

Але на цьому їхні біди не закінчилися. Спочатку дітей розлучили з матір'ю та батьком, а після повернення до Литви вони зазнали принижень та утисків, бо вважалися «дітьми ворогів народу». Матір  Лайми, Ангеліна, досі не може згадувати своє дитинство без сліз.

З її розповідей, Лайма знає, що діда Антанасa жорстоко вбили в Сибіру, а бабусі Броні дивом вдалося вижити.

–  У концтаборі також було багато українців, і моя бабуся познайомилася з одним із них. Його звали Михайло. Після звільнення з табору вони поїхали до України, в Донецьку область. Пізніше переїхали на Львівщину, до міста Калуш. Там побудували власний будинок. І в них ще народилися двійко дітей.

Зустріч через роки розлуки

Довгоочікувана зустріч Броні зі старшими дітьми сталася аж через 16 років.

Ангеліна (мати Лайми) та Альвідас теж переїхали до України, де ходили до школи та жили щасливим мирним життям. І навіть коли Ангеліна повернулася до Вільнюса, Лайма залюбки відвідувала Україну. Разом із сестрою Рімою вони влітку відпочивали в бабусі й дідуся. Часто їздили до Криму всією родиною.

– Тоді я розмовляла українською мовою, і навіть співала українських пісень, – посміхається Лайма.

Раптом погляд Лайми змінюється. У ньому читаються смуток і хвилювання. Сьогодні її двоюрідний брат, Любомир, служить у Збройних Силах України.

– Він захищав Бахмут у Донецькій області та був важко поранений. Але після госпіталю він знов повернувся на фронт. Тому біль України – це і мій біль, – каже вона.

Спогади, які не забути

– Я завжди з повагою гортаю сімейні альбоми норвезьких сімей. На жаль, у моїй родині такого альбому немає. Радянський уряд створював страх у душах людей і намагався стерти будь-яку родову пам'ять поневолених народів, – каже Лайма.

Довго події радянського минулого згадували з боязню. Тому люди більше воліли мовчати. Лише після звільнення від радянської окупації стали відомі жахливі факти про знищення корінного населення Литви, Латвії та Естонії.

– Сьогодні в Україні Росія знову творить трагедію. Український біль немов ехо історії. Тому я його відчуваю дуже гостро. Важко уявити, що подібне може повторитися на моїй батьківщині або в інших країнах, – каже Лайма і додає: – Я щиро дякую Норвегії, моїй Литві та всім іншим країнам, які підтримують Україну в її справедливій боротьбі за свободу.