Вимушений переїзд може змінити не лише звичний спосіб життя, а й пам'ять, увагу, самооцінку, емоції та здатність відчувати радість. Психотерапевтка Ольга Віктор розповіла про власний досвід різкого переїзду до Норвегії та про те, чому адаптація до нового життя може тривати роками.

Різкий переїзд може стати травматичним досвідом навіть для людини, яка добре знається на психології адаптації. Про це не з чуток знає психотерапевтка Ольга Віктор, яка на тлі війни в Україні переїхала до Норвегії. Вона каже: психіці іноді потрібні роки, щоб знову відчути себе «цілою всередині».

– Мої наслідки різкого переїзду: від'єднання від тілесного контакту, труднощі з пам'яттю та увагою, падіння самооцінки – «Хто я тепер? Де я? Навіщо?», – згадує вона перші місяці після переїзду.

За словами психотерапевтки, на адаптацію до нового життя в нових обставинах у неї пішло понад чотири роки.

– Роки адаптації до нового життя і до себе. Лише на п'ятому році я почала відпускати. Ось воно – горювання за втраченим життям. І воно може тривати роками, – зазначає Ольга Віктор.

Вона наголошує: це не означає, що кожна людина після вимушеного переїзду матиме психологічний розлад або потребуватиме однакової кількості часу на адаптацію.

– Я не хочу, щоб люди вважали мої роки адаптації як норматив. На це впливають вік, попередній досвід, втрати, підтримка, фінансова ситуація, житло, мова, робота, стосунки і навіть те, наскільки різким був сам переїзд, – акцентує вона.

Як зазначає психотерапевтка, посилаючись на дані ВООЗ, майже всі люди, які переживають надзвичайні ситуації, відчувають певний психологічний дистрес. Водночас приблизно 22% людей, які пережили війну або інший конфлікт протягом попередніх 10 років, мають, зокрема депресію, тривожний розлад або ПТСР.

– Це загальна оцінка для постраждалих від конфліктів, а не показник саме серед українців. Для багатьох людей початковий дистрес із часом зменшується. Тобто сама по собі сильна реакція після втрати дому, звичного життя чи відчуття безпеки ще не означає, що з людиною щось не так. Психіка реагує на величезну кількість змін. І це важливо нормалізувати, – пояснює вона.

– Норвегія вирішилася за одну ніч

Ольга Віктор розповідає, що її рішення про переїзд до Норвегії було спонтанним.

– Я багато думаю про наслідки переміщення та еміграції, особливо про ті зміни, які відбуваються настільки різко, що психіка просто не встигає за тілом. У моєму випадку Норвегія вирішилася за одну ніч, – згадує вона.

За словами психотерапевтки, її знання психології не зробили цей досвід простішим.

– Як психотерапевт я знаю теорію. Але тут вона допомагала менше, ніж можна було очікувати. Як людина я прожила це кожною клітиною. І багато разів просто спостерігала та дивувалася силі власного тіла, – розповідає Ольга Віктор.

Перші вісім місяців в еміграції пам'ятає, каже вона. Але частину психіка згодом витіснила. Серед найяскравіших спогадів – сон на підлозі у гаражі, сльози й паніка людей у евакуаційному автобусі, чужий одяг і постійна невизначеність.

– Так, були навіть чоловічі труси, бо жіночих не було. Так, взяла собі чоловічі труси, бо не певна була в завтрашньому дні, дбати про себе мусила сьогодні, – пригадує вона.

Окремо українка згадує ситуацію з паспортом, який у неї забрали.

– Ніколи не забуду, як цілувала український паспорт, коли мені його повернули.

– Світ став картонним і прісним

Психотерапевтка зауважує, що сильний стрес може впливати на сон, концентрацію, увагу, емоційну регуляцію та здатність відчувати задоволення.

–  Коли людина перебуває в режимі постійної небезпеки, її мозок зайнятий зовсім не тим, чим ми хочемо його зайняти. Ми можемо хотіти вчити мову, запам'ятовувати нові слова, працювати, знайомитися з людьми. А організм у цей момент може бути зайнятий питанням: «Чи безпечно мені зараз?».

У перші місяці еміграції Ольга Віктор втратила відчуття смаку та запаху.

– Я не відчувала смаку їжі. Що б я не їла – воно не мало ані смаку, ані запаху. Світ став картонним і прісним, – згадує вона.

Але приблизно через рік стався момент, який вона запам'ятала дуже чітко.

– Я чітко пам'ятаю той момент, коли всередині – бум: «О Боже, я відчуваю смак!». Тіло почало повертатися до життя, – розповідає вона.

– Вдома війна, а я тут – у безпеці

Ольга Віктор пояснює, що однією з причин тривалої адаптації стало почуття провини вцілілого.

– Внутрішня розірваність нікуди не зникає: там, удома, триває війна, а я тут – у безпеці. І це виснажливе почуття провини вцілілого, яке довгий час фоном супроводжувало майже щодня, – говорить вона.

За її словами, лише через роки вона почала дозволяти собі жити далі.

– Можна головою розуміти, що ти в безпеці. Але тілу й емоціям іноді потрібен зовсім інший час, щоб це наздогнати, – каже Ольга Віктор.

Втрачається не тільки дім

Як зазначає психотерапевтка, фізична безпека після переїзду не означає, що людина автоматично почувається безпечно всередині. Разом із домом втрачаються звичне оточення, друзі, колеги, професійна роль, знайомі місця, мова, побут і відчуття передбачуваності.

– Втрачається не тільки місце. Втрачається контекст життя, – підкреслює вона.

Тому, на її думку, не варто знецінювати свій стан словами «я ж у безпеці» або порівнювати себе з іншими людьми, які, наприклад, швидше адаптуються.

– Я можу зустріти людину, яка за півроку вивчила мову, знайшла роботу, завела друзів і каже: «У мене все добре». А інша людина через два роки все ще не може нормально спати й відчуває, що не розуміє, хто вона. Це не змагання. У нас різний досвід, різні втрати й різна кількість ресурсу, – наголошує вона.

Проблеми з пам'яттю та увагою

Під час вимушеного переміщення, особливо на тлі війни, втрати безпеки та різкої зміни життя, активуються системи стресу. Організм переходить у режим підвищеної готовності до небезпеки.

– Коли навколо дуже багато невизначеності, мозку доводиться постійно сканувати середовище. А це ресурс. І якщо цей ресурс іде на виживання, його менше залишається на концентрацію, навчання і запам'ятовування, – розповідає Ольга Віктор.

Саме тому, каже фахівчиння, після переїзду складно вчити нову мову, запам'ятовувати інформацію або будувати нові соціальні зв'язки.

– Я знаю людей, які до війни легко вивчали іноземні мови, а після переїзду не могли запам'ятати і кілька нових слів. І вони думали: «Що зі мною сталося?» Нічого містичного. У вашому житті просто стало в десятки разів більше інформації, яку мозок мусить одночасно обробляти.

Водночас вона застерігає від самодіагностики.

– Проблеми з пам'яттю не означають автоматично ПТСР, депресію чи будь-який інший діагноз. Це може бути наслідком стресу, недосипання, виснаження, тривоги.

– Інтеграція – це не про забути

Ольга Віктор наголошує, що проживання травматичного досвіду не означає забути все, що було.

– Інтеграція – це не про забути. Не можна зробити вигляд, що нічого не було. Не можна перестати сумувати за домом, – пояснює вона.

За її словами, на процес відновлення впливає і середовище, у якому перебуває людина, підтримка та те, як вона поступово будує своє життя заново.

– Відновлення себе. Нащупування втраченого контакту – тілесного, емоційного, соціального, духовного – це величезна робота. І в кожного тут свій рецепт, свій темп, свій час, – розповідає психотерапевтка.

Тож вона радить бути уважнішими до себе та не вимагати від власної психіки миттєвої адаптації.

– Дбайте про себе. Життя одне – живіть його. Дайте своїй психіці час на адаптацію. І світло обов'язково повернеться, – радить Ольга Віктор.