Вона зламала ногу на рівному місці – послизнувшись на дрібних камінцях, які зазвичай розсипають в осінньо-зимовий період на норвезьких дорогах. Рентген показав найагресивніший тип раку – саркома. Попереду були хімієтерапії, ампутація, розлучення, волонтерство під час повномасштабної війни й відкриття власного бізнесу. Це історія українки Олени Воронцової з Kristiansand. Вона починала з нуля не один раз – але щоразу піднімалася.

Вона жила в Києві. Працювала головним бухгалтером у фірмі. Квартира у столиці, машина, стабільна робота. Але серпень 2012 року все перевернув догори дриґом.

 – Ми з подружкою вирішили після роботи випити кави. Прийшли в парк, але там були зайняті всі лави. На одній сидів чоловік. І я так вдало його "посунула", що ми почали зустрічатися, – посміхається Олена Воронцова.

Виявилося, що він з Норвегії. У 2015-му пара побралася. Олена пропонувала переїхати до України, але її обранець не підтримав пропозицію.

 – Про Норвегію я практично нічого не знала. Ба більше, я не шукала кращого життя за кордоном. Але життя – непередбачуване, – каже вона.

– Забудь про бухгалтерію!

Олена розповідає: ті, хто приїжджають до Норвегії за візою – сімейною, робочою чи студентською – практично не отримують від держави підтримки.

Крім того, її чоловік вважав, що партнери мають ділити витрати 50 на 50. Тож попри те, що вона була абсолютним новачком в скандинавській країні, жінка мала йти працювати. Роботу шукала скрізь.

– Чоловік тоді сказав мені: "Бухгалтерія в Норвегії тобі не світить. Твій максимум – асистент у дитсадку". Тож я працювала і асистентом в дитсадку, і прибиральницею, і бутікмедарбайдером, (ред. працівником магазину). Я хапалась за будь-яку роботу, щоб елементарно оплатити собі автобусний проїзний, – пригадує Олена.

Рак. Ампутація. Рішення жити далі

Березень. Вона поверталася з роботи і послизнулася на дрібних камінцях, які зазвичай розсипають на норвезьких дорогах. Хруст. Біль. Рентген показав: кістка роз'їдена раком. Єдиний варіант – ампутація.

– Перша думка була: «Вони помилились, це неправда», – пригадує Олена.

Олені призначили шість хімій. Але вже після третьої вона відмовилася – боялася втратити роботу.

Потім були – істерика, звикання до протеза, страх сходинок. А фантомні болі дають про себе знати й донині.

– Фантомні болі такі, що я не можу спати ночами. Пробиває, наче струмом.

В інвалідності в Норвегії їй відмовили двічі. Перший раз – бо не закінчила реабілітаційний курс. Вдруге – бо працює перекладачем і має певний дохід.

– Я намагалась довести, що мені потрібна машина з ручним управлінням, бо я не можу користуватися педалями. Відмовили, – не приховує розчарування Олена. – Тож у той момент я зрозуміла, що можливість заробляти для мене важливіша за статус інвалідності.

Вона зізнається, тоді ж народилося й рішення піти від чоловіка. То був 2022 рік.

– Я зрозуміла, що життя надто коротке, щоб відкладати його на завтра. Збагнула, що треба нарешті обрати себе, – філософствує українка.

Волонтерство як терапія

Коли в Україні почалася повномасштабна війна, Олена стала волонтерити в Норвегії. Волонтерство теж рятувало її.

– Я лежу під крапельницею, але з ноутбуком. У мене онлайн-зустріч з представниками UDI, поліції, Червоного Хреста, Блакитного Хреста. Ми вирішуємо, як налагодити систему прийняття українців із колективним захистом у Норвегії, – розказує вона.

Але був момент, коли шестирічна донька раптом дорікнула їй: «Мамо, я ненавиджу Україну. Ти постійно думаєш про Україну, говориш про Україну».

Тож Олена почала обмежувати новини з України. Бо зрозуміла:

– Від того, що я доведу себе до депресії та панічних атак, Україні легше не стане. Стане тільки гірше мені та моїм дітям, а в такому нересурсному стані я нічим не зможу допомогти.

Українська мова – свідомий вибір

Олена виросла в російськомовній родині: батько – родом з Росії, мама – з Донеччини, викладала у школі російську мову та літературу. Тож в родині мовою спілкування була російська.

Перехід на українську стався після 24 лютого 2022-го. Це був її свідомий вибір.

– Українську мову постійно принижували та ганьбили. Тому для мене вибір був очевидний, – ділиться Олена.

Вона знає, що говорить з помилками. За це її хейтять в соцмережах. Але це її не зупиняє.

– Так, я не знаю всіх слів українською. Але я над собою працюю, – посміхається вона.

300-350 крон за годину

Зараз Олена Воронцова працює бухгалтером на 50% в норвезькій компанії, підробляє перекладами. А влітку 2026-го зареєструвала на додачу клінінгову компанію.

Зізнається, ідея була не її. Подруга довго вмовляла. Нарешті вмовила. І уже на перше прибирання Олена пішла сама. На протезі.

Жінка розказує, що до команди вже доєдналися кілька українців з різних міст Норвегії.

Вона пояснює, що не оформлює людей як найманих працівників. Натомість допомагає їм зареєструвати власний enkeltpersonforetak, шукає клієнтів та комунікує з ними норвезькою, складає договори, навчає нюансів професійного прибирання.

– Мені дуже важливо, щоб люди були замотивовані. Коли людина працює на себе, вона заробляє мінімум 300-350 крон за годину на регулярному прибиранні, а на генеральному – 400-500 крон, – пояснює систему Олена Воронцова.

Разом з тим, вона розвінчує стереотип, що прибирання – це принизлива робота.

– Колись наші батьки казали: не будеш навчатися – підеш підлогу мити. Тут, у Норвегії, культура прибирання зовсім інша. Ти маєш розумітися на хімії, щоб не зіпсувати поверхню, маєш працювати швидко і якісно. Ба більше, ренхолдер заробляє добре. Старт – 240 крон на годину. Я як бухгалтер заробляю більше всього на 20 крон, – говорить жінка.

– У моєму серці вже Норвегія

Переїзд до іншої країни — це не лише нова адреса, документи, робота чи вивчення мови. Це ще й необхідність заново будувати стосунки, прийняти іншу культуру та навчитися жити за правилами суспільства, до якого ти приїхав.

Олена Воронцова пройшла цей шлях. Від постійного порівняння нової країни з Україною до відчуття, що Норвегія стала її домом.

– Українці, які отримали колективний захист у Норвегії, мають розуміти, що вони не можуть у "чужий город" прийти зі своїми правилами. Вони мають прийняти той факт, що тут інша культура, інший менталітет – не гірший за український, а просто інший, – наголошує Олена Воронцова.

На її думку, одна з головних перешкод адаптації – постійна критика країни, до якої людина переїхала.

– Для того, щоб залишитися в новій країні, ти маєш припинити критикувати її, критикувати її систему, а відчути себе губкою, яка починає всмоктувати в себе все нове. Я теж це проходила, я теж це відчувала, – розповідає вона.

На запитання, що сьогодні в її серці – Україна чи Норвегія, вона відповідає без вагань:

– Уже Норвегія. Я вже пустила тут коріння, я вже громадянка Норвегії. Однак Україна – це моя Батьківщина, там живуть мої рідні та близькі, – акцентує Олена.

Не лише вчити, а й слухати

Окремий виклик для тих, хто переїхав до Норвегії, – мова. Олена радить передусім зрозуміти, яким способом найкраще ви сприймаєте інформацію.

– Ми всі різні. Хтось аудіал, хтось візуал, хтось має все записувати. Тому, перш за все, треба зрозуміти, яким чином вам краще заходить інформація, – ділиться жінка.

А далі, каже вона, потрібна практика. І тут її порада може здатися доволі радикальною.

– Окружити себе норвежцями. Коли в тебе немає можливості спілкуватися рідною мовою, ти швидше вчиш норвезьку. У тебе просто немає іншого вибору, – посміхається Олена.

Ще один її безпрограшний метод – постійно слухати радіо, пісні, подкасти. Концентруватися, ловити окремі слова, потім речення, а згодом – розуміти весь текст.

– Спочатку я взагалі нічого не розуміла. Через пів року я розуміла пару слів. Коли через пару років я розуміла всю пісню, це була перемога, – посміхається українка.

– Розслаблятися ніколи!

У неї дві доньки – Анжеліна (9) й Кароліна (6). Старша вже співає на сцені, молодша займається гімнастикою.

– Я хочу, щоб вони брали відповідальність за своє життя. Щоб вони розуміли: життя – то велика праця над собою. Хочеш співати – вчись. Хочеш займатися гімнастикою – працюй наполегливо, – ділиться сподіваннями мати.

А для себе вона вже давно все вирішила:

– Яким би не був тяжким момент, як би ти не думав, що все, життя скінчилося, а ні, воно не скінчилося. Воно продовжується. Тому розслаблятися ніколи!

Вона посміхається, коли це каже. Бо жити можна прекрасно навіть з ампутованою ногою. І вона живе...