17 травня у Норвегії – особлива дата. У цей день країна відзначає своє національне свято, яке часто називають Днем незалежності, а точніше Днем Конституції. 17 травня 1814 року Народні збори в Ейдсволлі ухвалили першу норвезьку конституцію, поклавши початок сучасній норвезькій державності. Однак шлях Норвегії до незалежності був довгим, складним і далеко не прямолінійним. Розгляньмо, як Норвегія пройшла свій шлях від «400-річної ночі» під іноземним правлінням до суверенної держави, і що означає 17 травня для норвежців сьогодні.

Протягом століть норвежці перебували під владою спершу Данії, а згодом Швеції – ці унії часто порівнюють з колоніальною залежністю. Лише у 1905 році Норвегія остаточно вийшла з-під чужоземного панування, причому мирним шляхом, але не без викликів та компромісів. Ця історія має чимало паралелей з українським минулим – українці також пережили століття без власної держави, колоніальну залежність та тривалий пошук незалежності.

Норвегія під владою Данії: «400-річна ніч»

З кінця XIV сторіччя Норвегія втратила незалежність і опинилася в залежності від сусідніх монархій. У 1380 році норвезька корона перейшла до короля Данії, і почалася багатовікова данська доба в історії Норвегії. Спочатку це була персональна унія двох королівств, але з часом роль Норвегії дедалі більше зводилася до підлеглого становища. Кульмінацією цього процесу стала реформація 1536–1537 років, коли король Крістіан III запровадив у Данії-Норвегії лютеранство і водночас юридично скасував автономний статус Норвегії. Норвезьку Державну раду (ріксрод) було ліквідовано, а вся суверенна влада перейшла данському королю. Відтоді Норвегія де-юре перестала існувати як окреме королівство і розглядалася лише як провінція Данії (timetoast.com).

«Данський час» (норв. dansketiden) тривав понад 400 років, що пізніше назвуть «400-річною ніччю» норвезької історії. Норвегія перетворилася на lydrike – «підвладне королівство» Данії, а дехто прямо говорить про колоніальний статус країни (aftenbladet.no). Столицею об’єднаної держави був Копенгаген, там зосереджувалася вся політична влада. Після встановлення у Данії абсолютної монархії в 1660 році норвежці фактично не мали механізмів впливу на власне управління – Королівський закон 1665 року став конституцією для Данії-Норвегії, залишаючи населенню вкрай мало можливостей впливати на політику (stortinget.no). Данська мова витіснила норвезьку як письмову і офіційну: освічені верстви писали і говорили по-данськи (хіба що з норвезькою вимовою).

Попри це, не слід уявляти, що ті кілька століть були суцільним занепадом. Норвегія пережила різні періоди: були і важкі часи, і поступовий розвиток. Особливо після XVII століття спостерігалося зростання населення та пожвавлення економіки. Данія в основному розглядала Норвегію як джерело сировини: вивозилися ліс, метали, риба. Водночас норвезькі порти (наприклад, Берген) розвивалися завдяки торгівлі (snl.no). У простих людей не було сильно розвинутої національної самосвідомості – поняття нації у сучасному розумінні сформувалося пізніше. Багатьох влаштовувало, що монарх забезпечує стабільність, податки залишалися відносно низькими. Однак держава Данія-Норвегія брала участь у європейській політиці, і зрештою саме геополітичні обставини дали Норвегії шанс вирватися з-під данського володарювання.

Норвегія як «розмінна монета» Наполеонівських воєн (початок 1814 року)

На початок XIX століття Європу стрясали Наполеонівські війни, і Данія-Норвегія опинилася у вирі цих подій. Данський король Фредерік VI, союзник Наполеона, зазнав поразки разом із французами. Це мало прямі наслідки для Норвегії. 14 січня 1814 року у Кілі (Німеччина) було підписано мирний договір, за яким Данія мусила передати Норвегію Швеції. Для данського короля Норвегія стала розмінною монетою на дипломатичному столі великих держав – справжнім «воєнним трофеєм» для Швеції (stortinget.no). Важливо підкреслити: долю Норвегії вирішили без участі самих норвежців. Дізнавшись про умови Кільського миру, в Норвегії визрів спротив – місцеві еліти не бажали просто так переходити під владу шведської корони.

На той час у Норвегії правив данський намісник, принц Крістіан Фредерік (племінник короля Фредеріка VI). Він відмовився виконувати Кільський договір і вирішив боротися за незалежність Норвегії. 16 лютого 1814 року в маєтку Ейдсволл принц скликав Stormannsmøtet – раду найвпливовіших осіб Норвегії, щоб обговорити подальші дії. На цій нараді учасники дійшли згоди, що данський король не мав права «передавати» цілий народ іншому монарху, ніби річ або територію. Висунули сміливий на той час принцип: оскільки король зрікся Норвегії, суверенітет повернувся до самого норвезького народу, який відтепер має право сам вирішувати свою долю. Інакше кажучи, було проголошено право народу на самовизначення (folkesuvereniteten). Крістіан Фредерік, якого дехто спершу підштовхував просто оголосити себе королем Норвегії за правом успадкування, погодився на більш демократичний шлях – скликання Конституційних зборів і вибори нового короля представниками народу (stortinget.no).

20 березня 1814 року по всій Норвегії відбулися вибори представників до Установчих зборів. Попри стислі терміни і складні умови (країна переживала економічну скруту через британську блокаду), до травня делегати зібралися в Ейдсволлі. Засідання установчих зборів в Ейдсволлі у квітні 1814 року. Це знакове полотно Оскара Вергеланда зображує обговорення норвезької конституції. В залі присутні 112 делегатів з різних куточків країни – від високопосадовців до селян. За шість тижнів напруженої роботи норвежці ухвалили одну з найліберальніших на той час конституцій Європи і проголосили незалежність країни (royalcourt.noroyalcourt.no).

Робота над проєктом конституції тривала з 10 квітня до 17 травня 1814 року. Документ спирався на передові ідеї того часу – суверенітет народу, поділ влади, права людини. Багато положень були запозичені з американської та французької конституцій, а також шведської конституції 1809 року (stortinget.nostortinget.no). У результаті конституція проголосила Норвегію вільним, незалежним і нероздільним королівством. Встановлювалася конституційна монархія з виборним парламентом (Стортингом) і незалежними судами (royalcourt.noroyalcourt.no). Приблизно половина чоловічого населення отримала виборче право – досить прогресивний показник як на початок XIX ст.

17 травня 1814 року Конституцію було підписано, після чого збори одностайно обрали Крістіана Фредеріка королем Норвегії. Вперше майже за 500 років норвежці мали свого власного короля та власну конституцію. З того дня, 17 травня щороку відзначається як Національне свято – норвежці святкують народження своєї сучасної державності.

Перші виклики незалежності

Втім, радість незалежності була недовгою. Європейські великі держави (передусім Швеція та її союзники) не бажали визнавати норвезького самостійництва. Швецький кронпринц Карл Юхан (колишній маршал Наполеона Жан Бернадот, який став спадкоємцем шведського престолу) мав власні плани щодо Норвегії згідно з Кільським трактатом. Як тільки Карл Юхан завершив воєнні дії у Франції, він спрямував війська проти Норвегії. Попри дипломатичні зусилля норвежців заручитися підтримкою Британії та інших держав (до країни навіть прибула міжнародна комісія для переговорів), ситуація склалася не на користь новонародженої норвезької незалежності. 26 липня 1814 року шведська армія перейшла кордон і розпочала війну. Короткий норвезько-шведський конфлікт 1814 року тривав лише кілька тижнів. Шведи мали значну військову перевагу, тож вже в середині серпня Крістіан Фредерік погодився піти на перемир’я і переговори.

14 серпня 1814 року в місті Мосс була підписана угода, відома як Конвенція в Моссі. Згідно з нею норвезький король Крістіан Фредерік зрікався престолу, але Швеція погоджувалася визнати норвезьку конституцію (з певними поправками на унію). Іншими словами, Норвегія мусила піти на союз зі Швецією, але отримувала гарантії збереження широкого внутрішнього самоврядування. Для норвежців це був болючий компроміс: фактично, щойно виборена незалежність втрачалася, натомість країна входила до нової унії. 4 листопада 1814 року надзвичайний Стортинг затвердив оновлену конституцію, пристосовану до умов унії, і обрав шведського короля Карла XIII (він же Карл II як король Норвегії) на норвезький престол. У Швеції, своєю чергою, був прийнятий Акт унії 1815 року, який формально декларував рівноправність двох держав під спільною короною.

Насправді ж про повну рівність не йшлося. Важливо розуміти, що ні Кільський мир, ні Конвенція в Моссі не були добровільним вибором норвежців – обидва документи стали результатом військового тиску з боку Швеції. Як відзначав згодом історик Гальфдан Кот, норвежці поставили свої підписи під угодою з Карлом Юханом не з власної волі, а під загрозою продовження війни. Шведський кронпринц фактично нав’язав свою волю, готовий силою примусити Норвегію до унії. Отже, хоча Норвегія і зберегла конституцію та інституції, її свобода дій була істотно обмежена військово-дипломатичними реаліями.

Унія зі Швецією: обмежений суверенітет (1814–1905)

Утворена наприкінці 1814 року Шведсько-норвезька унія була союзом двох формально незалежних держав під владою єдиного короля. Завдяки власній конституції Норвегія отримала широку внутрішню автономію. Зокрема, в країні діяли свій парламент (Стортинг), уряд і судова система, випускалася власна валюта. По суті, норвежці збудували модерну державу ще в рамках унії: з’явилися національний банк, університет, розвивалися національна культура і суспільні рухи. Багато істориків наголошують, що саме 1814 рік, а не 1905, став поворотним моментом, коли народилася сучасна Норвегія. Унія зі Швецією була досить «тонкою» оболонкою: спільний монарх і зовнішня політика, тоді як більшість внутрішніх питань Норвегія вирішувала самостійно (snl.nosnl.no).

Втім, на практиці рівноправності двох держав не було. Столиця унії знаходилася в Стокгольмі, там же мешкав король і засідала шведська Державна рада. За Актом унії, питання, що стосувалися обох країн, мали обговорюватися на об’єднаних засіданнях урядів, але такі засідання майже завжди проводилися на території Швеції і під контролем шведської сторони. Особливо болючим було те, що всі зовнішньополітичні рішення фактично ухвалювалися в Стокгольмі без участі норвезького уряду. Таким чином, у сфері міжнародних відносин Норвегія залишалася підпорядкованою Швеції, що було постійним нагадуванням про «другорядний» статус країни в унії.

Шведські монархи, особливо Карл XIV Юхан (той самий кронпринц Бернадот, що з 1818 р. став королем), спершу намагалися максимально інтегрувати Норвегію. Існували проєкти «амальгамації» – повного злиття двох держав, з єдиною валютою та іншими спільними інститутами. Але норвезькі політики наполегливо боронили автономію, і їм вдалося відстояти ряд важливих позицій. Наприклад, у Норвегії збереглася окрема армія, власна правова система, державна церква та освіта. У 1830–1840-х роках в країні активно розвивалося національне відродження: історики, письменники та мовознавці (як-от Генрік Вергеланн, Йоган Себастьян ВелHAVN, Івар Осен) плекали норвезьку культуру і мову, прагнучи вийти з тіні дансько-шведської домінації. Було започатковано рух за власну літературу, відроджено багато народних традицій – все це зміцнювало відчуття окремішності норвежців. (timetoast.comtimetoast.com)

Попри певну гармонію у середині XIX століття, багато норвежців бачили, що унія – явище тимчасове. Вже у 1850-х історик Ернст Сарс висловив думку, що створення союзу зі Швецією в 1814 році було вимушеним кроком, який неминуче завершиться повним розривом, щойно Норвегія зміцніє. Шведські інтелектуали не всі погоджувалися з таким фаталізмом, але ідея незалежності поступово ставала дедалі популярнішою серед норвезького народу.

Особливо напруженим було питання власної символіки та зовнішніх атрибутів державності. Норвежці прагнули рівноправності в унії, тому болісно реагували на будь-які натяки на свою «нижчість». Так, довгу боротьбу викликала справа про прапор: норвезький торговельний прапор мав містити уніонну марку (шведсько-норвезький союзний знак) у верхньому куті, що багатьом нагадувало символ залежності. Лише в 1898 році Стортингу вдалося домогтися скасування цієї «мітки», і Норвегія отримала право на «чистий» національний прапор без шведських елементів (snl.no).

Найгострішим же виявилося питання про власну консульську службу. На межі XIX–XX століть економіка Норвегії (особливо торговельний флот) динамічно розвивалася і потребувала ширшого представництва за кордоном. Проте всі норвезькі інтереси за межами країни формально представлялися шведським МЗС і шведськими консульствами. Відсутність власних закордонних представництв була для норвежців очевидною ознакою їхнього підлеглого становища в унії (kongehuset.no). У Норвегії наростало невдоволення: патріотично налаштована громадськість вимагала створення окремого норвезького консульського корпусу. Ця вимога стала своєрідним каменем спотикання між двома країнами.

Криза і розірвання союзу: здобуття повної незалежності в 1905 році

На початку 1905 року консульська проблема спричинила політичну кризу. Стортинг (норвезький парламент) повторно ухвалив закон про створення незалежного норвезького консульства, наполягаючи на суверенному праві вести зовнішні справи самостійно. Шведський король Оскар II, який одночасно був і королем Норвегії, відмовився затвердити цей закон (король мав право вето). У відповідь у червні 1905 року норвезький уряд на чолі з Крістіаном Мікельсеном подав у відставку. Король Оскар II спробував призначити новий уряд, лояльний до унії, але не знайшов в Норвегії політиків, згодних зайняти посади на умовах продовження союзу (kongehuset.nokongehuset.no). Таким чином, монарх фактично втратив контроль – державний механізм в Норвегії зупинився.

7 червня 1905 року Стортинг зібрався на надзвичайне засідання в столиці (Кристіанії, нині Осло) для ухвалення історичного рішення. Парламентарі одностайно підтримали декларацію, що «король Оскар II більше не виконує функцій норвезького монарха», а отже унія зі Швецією розривається. Цей сміливий крок означав одностороннє проголошення Норвегією повної незалежності. Новина викликала вибух патріотичних настроїв у суспільстві – після десятиліть очікування Норвегія нарешті могла стати самостійною державою. Водночас у Стокгольмі такий крок сприйняли як заколот. Деякий час ситуація залишалася вибухонебезпечною: два народи, що століттями жили в мирі, опинилися на межі війни. Сучасники описували, що влітку 1905-го націоналістичний запал мало не штовхнув Скандинавський півострів у збройний конфлікт.

На щастя, по обидва боки кордону взяли гору прагматичні політики. Швеція вирішила не розв’язувати війну, а сісти за стіл переговорів. У вересні 1905 року в місті Карлстад делегації двох країн узгодили умови мирного розлучення. Норвегія погодилася знести кілька прикордонних фортець і провести плебісцит для підтвердження волі народу, щоб Швеція могла «зберегти обличчя». Шведський парламент після цього дав згоду на розпуск унії. 26 жовтня 1905 року король Оскар II формально зрікся норвезького престолу – союз, що тривав 91 рік, припинив існування.

Норвегія здобула незалежність мирним шляхом, без жодного пострілу. Але цей процес вимагав значної мудрості й стриманості. І норвежці, і шведи мусили йти на компроміси заради уникнення кровопролиття. У Норвегії провели референдум щодо розірвання унії: 13 серпня 1905 року понад 368 тисяч чоловіків (жінки тоді ще не мали виборчого права) проголосували «за» незалежність, і лише 184 – «проти» (kongehuset.no). Результат – 99,95% підтримки! – переконливо продемонстрував одностайне прагнення нації до суверенітету. (До слова, норвезькі жінки не залишилися осторонь: хоча голосувати їм не дозволили, близько 300 тисяч жінок підписали петиції на підтримку незалежності, показавши свою громадянську позицію.)

Наступним кроком було визначитися з формою правління. Постало питання: монархія чи республіка? Норвезькі лідери вирішили, що для міжнародного визнання буде краще зберегти монархічну традицію. Стортинг запропонував корону принцу Карлу Данському (нащадку стародавньої норвезької династії по жіночій лінії). Цю ідею також винесли на всенародне голосування. У листопаді 1905 року більшість норвезьких виборців підтримали встановлення конституційної монархії і запрошення принца на престол. Так Данія допомогла сусідам здобути короля: Карл погодився, прибув до Норвегії і прийняв історичне ім’я Гокон VII (на знак спадкоємності з середньовічними норвезькими королями). 25 листопада 1905 року парламент урочисто обрав Гокона VII королем Норвегії. Норвезька державність остаточно утвердилася – тепер уже без жодних “але”.

Цікаво, що для самої Швеції розрив унії також минув без потрясінь. Король Оскар II, хоча й боляче сприйняв відокремлення Норвегії, невдовзі зрозумів неминучість цього кроку. Дві скандинавські країни залишилися у дружніх відносинах, а з часом навіть зміцнили співпрацю як рівноправні партнери. Мирне вирішення кризи 1905 року часто наводять як приклад цивілізованого підходу до питань самовизначення народів.

Після 1905: незалежність – не синонім процвітання, але його основа

Здобуття суверенітету дало Норвегії політичну свободу, але не автоматичне процвітання. На момент виходу з унії Норвегія була відносно бідною аграрно-індустріальною країною на периферії Європи. У 1905 році норвежці мали один з найнижчих рівнів доходів у Західній Європі – за даними істориків економіки, біднішими були хіба що португальці та греки (ssb.no). Валовий продукт на душу населення становив лише дві третини від шведського; від більш розвинених країн (Британії, Німеччини, Франції) Норвегія відставала ще більше (ssb.no). Відтак перші десятиліття незалежності не були схожі на казку про миттєвий успіх – навпаки, молодій державі довелося наполегливо працювати, щоб підняти рівень життя.

Одним із індикаторів економічних труднощів стала масова еміграція: наприкінці XIX – на початку XX століття сотні тисяч норвежців виїхали до Північної Америки у пошуках кращої долі. Бідність і нестача родючих земель штовхали людей за океан. І хоча після 1905 року ситуація поступово покращувалася, ще довго Норвегія залишалася «молодшим братом» у Скандинавії в економічному сенсі. Лише у другій половині XX століття, завдяки індустріалізації, соціальним реформам, а пізніше – відкриттю нафтових родовищ, Норвегія здійснила економічний стрибок і перетворилася на одну з найбагатших країн світу (ssb.no). Але це вже інша історія.

Варто також зазначити, що незалежність не гарантувала Норвегії повної безпеки. У 1940 році країна була окупована нацистською Німеччиною і пережила важкі роки Другої світової війни. Тим не менше, ні економічні труднощі, ні воєнні бурі не применшують значення 1905 року для норвежців. Вони здобули національну незалежність, до якої йшли стільки поколінь, і зберегли її. Норвегія знову постала на політичній карті як самостійний гравець – і вже ніколи більше не втрачала свого суверенітету.

Паралелі з українською історією

Історичний досвід Норвегії відгукується українцям, адже в нашому минулому чимало схожих рис. Україна, подібно до Норвегії, тривалий час не мала власної державності, перебуваючи під владою інших імперій. Після занепаду Київської Русі українські землі опинилися у складі сусідніх держав – Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московського царства, Австрійської (Габсбурзької) монархії. Кількасот років український народ фактично був поділений між чужоземними правителями. Це можна порівняти з тим, як Норвегія 434 роки провела в унії з Данією, втративши власний суверенітет. Як і норвежці, українці в умовах бездержавності зуміли зберегти свою мову, культуру, національний характер – хоча правлячі кола часто проводили політику асиміляції та колоніальної експлуатації.

На початку ХХ століття, коли норвежці мирно розривали союз зі Швецією, українці лише починали формувати модерний національний рух в імперіях. Перша спроба відродити українську державність прийшла з революційною хвилею 1917–1920 років. Українська Народна Республіка проголосила незалежність у січні 1918-го – через 13 років після Норвегії. Але, на жаль, втримати суверенітет тоді не вдалося.

Лише наприкінці XX століття склалися обставини для справжньої незалежності України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність України. А 1 грудня 1991 року відбувся референдум, на якому більш ніж 90% громадян України підтримали самостійність. Цей плебісцит за своєю одностайністю нагадує норвезьке голосування 1905 року, де 99,95% висловилися за вихід з унії. І в Норвегії, і в Україні народ явно підтвердив прагнення мати власну суверенну державу.

Втім, як і у випадку Норвегії, українська незалежність не стала панацеєю від усіх бід. 1990-ті роки принесли Україні серйозні економічні труднощі: промисловий спад, інфляцію, падіння рівня життя. Перехід від планової економіки до ринкової виявився болісним – аналогічно тому, як Норвегія ще довго залишалася небагатою аграрною країною після 1905-го. Здобуття незалежності – це лише перший крок, за яким слідує кропітка робота з розбудови ефективних інституцій, економіки, добробуту громадян.

На жаль, Україні довелося зіткнутися і з тим, що Норвегія оминула у 1905-му, – з відкритою військовою агресією, спрямованою на позбавлення її незалежності. У 2014 році Росія, успадкувавши багато рис імперської політики, анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі, а в 2022 році – повномасштабне вторгнення. У цій боротьбі за свою свободу українці нерідко проводять паралелі з минулими визвольними змаганнями. Обидва народи демонструють, що прагнення до незалежності може пережити довгі періоди утисків і відродитися з новою силою, коли настає відповідний момент.

І норвежці, і українці вчилися, що незалежність ніколи не дістається легко. Це шлях, що пролягав через компроміси й випробування, вимагав терпіння, єдності та віри у власні сили. Норвегія витримала понад чотири століття чужоземної зверхності, перш ніж здобула свій 17 травня 1814 року – день, коли була закладена її державність, хоча повна свобода настала лише в 1905-му. Україна пережила не менше тривалу «ніч» бездержавності і тільки наприкінці XX століття вийшла на волю.

Сьогодні, коли громади українців живуть у різних країнах світу, у тому числі в Норвегії, особливо важливо пам’ятати про ці історичні паралелі.

17 травня – це не лише день парадів, національних строїв і дитячих оркестрів у Норвегії. Це день, коли норвежці згадують довгий шлях своєї країни до свободи. Шлях, сповнений темряви «колоніальної» залежності, але й осяяний світлом народного відродження і єдності. В українському серці цей день відлунює розумінням і гордістю за волелюбний дух – як норвезького, так і свого власного народу. Історія Норвегії вчить: навіть після століть несвободи можна відродити державність і побудувати успішне майбутнє. Цей урок є надзвичайно актуальним і для України сьогодні. Разом, вшановуючи День незалежності Норвегії, ми стверджуємо цінність свободи, здобутої наполегливою боротьбою і збереженої для наступних поколінь.

Цей матеріал підготовленний з допомогою штучного інтелекту. Якщо ви помітили помилки - будь ласка дайте нам знати - post@gromada.no

Джерела та посилання:

1. Стортинг Норвегії – офіційний сайт: “Eidsvoll og Grunnloven 1814” – про події 1814 року та ухвалення Конституції stortinget.nostortinget.no.
2. Стортинг Норвегії – офіційний сайт: “Eidsvoll og Grunnloven 1814” – про унію з Данією, Кільський мир і народне зібрання в Ейдсволлі stortinget.nostortinget.no.
3. Store norske leksikon (Велика норвезька енциклопедія): стаття “1814 – Det selvstendige Norges fødsel” – аналіз подій 1814 року від історика Франсіса Сейерстеда snl.nosnl.no.
4. Store norske leksikon: стаття “Unionsoppløsningen i 1905” – про розірвання унії зі Швецією та політичну ситуацію напередодні 1905 року snl.nokongehuset.no.
5. Офіційний сайт Королівського двору Норвегії: розділ “Unionsoppløsning 1905” – короткий опис консульської кризи та проголошення незалежності 7 червня 1905 р. kongehuset.no.
6. Офіційний сайт Королівського двору Норвегії: розділ “Unionsoppløsning 1905” – про рішення Стортингу, референдум 1905 року і обрання короля Гокона VII kongehuset.no.
7. Ставангер Афтенблад (норвезьке видання). Ян Заль, коментар “Dejlig dansketid” – цитата про статус Норвегії як “lydrike eller koloni” під час данського панування aftenbladet.no.
8. Store norske leksikon: стаття “Norge under dansk styre – 1537–1814” – про ліквідацію норвезької державності у 1537 році timetoast.com.
9. Статистичне управління Норвегії (SSB): аналітична публікація “Økonomisk utvikling og verdiskaping” – про економічне становище Норвегії в 1905 році (показники бідності, еміграції) ssb.no.
10. Університет Осло, портал “Norgeshistorie.no”: стаття “Unionsoppløsningsåret 1905” – про націоналістичний підйом 1905 року і загрозу війни зі Швецією norgeshistorie.no.
11. Store norske leksikon: стаття “1814 – Det selvstendige Norges fødsel” – про умови унії зі Швецією, домінування шведів у спільних справах та зовнішній політиці snl.no.
12. Офіційний сайт Королівського двору Норвегії: розділ “Grunnlov og union 1814” – стислий огляд подій 1814 року (від данського панування до унії зі Швецією) kongehuset.no.