Норвегія – у числі найзаможніших країн світу. Тут низький рівень безробіття, високі доходи та щедра соціальна підтримка. Проте кілька тисяч українців уже повернулися додому або вирушили в інші країни. Чому вони залишають гостинну Норвегію?

Відповідь на це запитання шукали дослідники університету OsloMet Одне Ослан (Aadne Aasland) та Олександра Дейнеко (Oleksandra Deineko). У науковій статті вони узагальнили результати інтерв’ю з українськими біженцями в Норвегії.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Норвегія надала захист десяткам тисяч українців. На початок 2025 року в країні перебували майже 79 тисяч українських біженців.

Сім’я та діти – понад усе

Багато жінок, які брали участь в опитування, назвали сім’ю головною причиною повернення.

Наприклад, одна з них пояснила:

– Головною причиною, чому ми покинули Норвегію, було те, що мій чоловік залишився в Україні.

Деякі поверталися, щоб бути ближче до родини: батьків чи дітей.

Особливо гостро постає питання адаптації дітей – не всі українські діти швидко приживаються.

Одна матір описала, як її донька стала об’єктом цькування в норвезькій школі:

– Вона була дуже засмучена й сказала, що більше не піде до школи.

Для неї збереження психіки дитини виявилося важливішим за безпеку.

Дослідники зазначають: соціальні обов’язки (догляд за рідними, дітьми) часто важать більше, ніж особиста безпека. Турбота про сім’ю і дітей нівелює навіть страх війни. Хоча багато респондентів визнають, що залишилися б у Норвегії, якби могли там бути разом з усією родиною.

– Не хочу сидіти на «соціалці»

Серед причин виїзду з Норвегії українці часто називають складнощі з роботою. Українці відчувають себе в Норвегії беззахисними на ринку праці через мовний бар’єр і відсутність досвіду.

– Нам сказали, що без знання ні англійської, ні норвезької знайти серйозну роботу – неможливо, – згадує одна жінка.

Багатьох лякає перспектива тривалого навчання для адаптації:

– Вибачте, але я не можу цілий рік просидіти у школі – я вже не в тому віці. У мене просто немає на це часу, – пояснює одна українка, відмовившись від річної інтропрограми.

Ті, хто все ж знаходили роботу, мали справу з конкуренцією. Так, одна жінка розповіла, що під час співбесіди їй прямо сказали:

– Ми спочатку розглянемо норвежців, потім – громадян ЄС, а потім – вас. Тож мене до роботи так і не запросили.

Для тих, хто жив у селах, проблема посилювалася через брак робочих місць. Одна українка влаштувалася на сезонну роботу на фабриці, але згодом її звільнили через скорочення штату.

Крім того, українці мають тільки тимчасовий статус у Норвегії, тому змушені планувати повернення чи інші варіанти.

Декого вдома вже чекала робота:

– Колишня керівниця писала мені: «Повернися, тут багато роботи, нам потрібна твоя допомога», – пригадує одна респондентка.

Інша пояснює так:

– У Норвегії мені пропонували лише перекваліфікацію чи навчання. А я знала, що вдома на мене вже чекає робота. З таким досвідом у Норвегії було дуже важко знайти щось серйозне.

Тож відсутність перспектив та невизначеність змушували багатьох українців шукати щастя поза межами Норвегії.

Деякі казали, що не хотіли «сидіти» на соціальній допомозі.

Медицина шокувала

Важливою причиною є також різниця в послугах, зокрема в медицині.

У Норвегії усталена модель лікування через сімейного лікаря та суворі правила черг. Для багатьох українців це стало шоком:

– У Норвегії треба максимально піклуватися про себе. Якщо ти українець, маєш брати лікарню з собою, – каже одна із жінок.

Скажімо, коли в її дитини порізався палець, лікарі навіть не зробили рентген, а лише обробили рану кремом. Для цієї родини такий мінімалізм був «страшним», адже вони звикли до швидшого втручання медиків.

Саме ці «медичні розбіжності» змушують українців сумніватися в довготривалій адаптації: у країні, де звичні хвороби лікують інакше, довго витримати важко.

Для багатьох це стає додатковим аргументом на користь повернення, навіть незважаючи на умови соціального забезпечення в Норвегії.

Заради України

Патріотичні міркування теж грають роль. Декотрі відчувають, що в час війни мають допомагати Україні там, де найпотрібніше.

Так, одна з жінок пояснила:

– Ми з донькою вирішили, що не маємо «забирати місце» у тих, кому гірше, і ми можемо принести більше користі Україні.

Інша каже:

– У Норвегії я б просто сиділа, отримувала допомогу – і все. Так, там було б комфортніше, але що я там змінила б? Нічого. А тут я роблю дуже багато корисного для своєї країни. Це мій внесок у перемогу.

Для цих людей відчуття обов’язку і бажання допомогти стали вагомими причинами повернення.

Транснаціональні зв’язки

Багато тих, хто поїхав, не обривають контактів з Норвегією і відчувають себе причетними одразу до двох домівок. Дослідники називають це транснаціоналізмом – одночасною приналежністю до кількох спільнот.

Дехто мріє повернутися до Норвегії за першої нагоди.

Чимало хто підтримує зв’язок з норвезькими знайомими й сумує за життям у цій країні:

– Я досі підтримую зв’язок з Норвегією, з друзями, яких залишила там. Сумую за її просторими ландшафтами, природою, тихим розміреним життям. Це було близьке мені, бо таке ж я веду вдома, – розказує одна з українок.

Деякі й досі вивчають норвезьку мову, сподіваючись повернутися як заробітчанки.

Перебування в Норвегії залишило відбиток у свідомості – тепер вони говорять про «два доми», цінуючи і скандинавський комфорт, і любов до рідної землі.